Зустрів на фотозібранні діда Мокашина і зговорилися, що продасть обʼєктив Оріон-15. Коли ж підійшов до його кімнати в комуналці, то дідусь нервово повідомив: не для того збирав колекцію, щоб її потім продавати. Передумав.
Пройшло більше десяти років. Запропонували мені люксову камеру 18×24 см. Коли побачив, здивувався – таких перлин з діафрагмовим тримачем для обʼєктивів ще не зустрічав.
Продавець запросив мене до себе, і здивуванню не було меж, коли я опинився біля дверей квартири дідуся Мокашина, а продавець – його зять. Було так…
В кінці тридцятих років минулого століття Мокашин під час навчання активно займався любительською фотозйомкою архітектури Ленінграда. Він здобув освіту архітектора й після комуно-фашиської війни був направлений туди для роботи. На той час уже був видатним фотографом, і його фотоархів було використано для відбудови зруйнованих споруд того міста.
Працював у містах золотого кільця – й фотографував, фотографував... Коли контора дозволила, став виїжджати за кордон – і там також фотографував.
Багато коштів витрачав на поповнення своїх колекцій Тому, коли йому дали кімнату, то багато свого краму йому довелося розпихати по кутках.
Там була і сама перша модель совкового відеомагнітофона, і прижиттєві видання Пушкіна, і спеціальний екран для стереоперегляду, і шматок золоченої ліпнини з Єкатерининського палацу, і раритетні українські видання, і порцеляна з зображенням Бонапарта, і вироби Рейху, і купа – величезна купа – фотоархівів як його, так і видатних постатей, до прикладу Академіка Барабашова.
Така трагікомічна історія прекрасної людини і великого збирача.
