Унікальний політичний маніфест, або декларація з прав людини, авторства репресованого українця Івана Багряного. Де він звертається до світової громадськості й одним із перших доносить правду про злочини СРСР, який він називає «червоним російським фашизмом».
Пролог
IvanoF / violity.com
Після завершення Другої світової війни Радянський союз почав виманювати, а іноді викрадати й знищувати українців, бо вони були носіями правди про злочини радянської системи та були загрозою для влади. Демократичний світ закривав очі на такі дії «союзника», забувши, що СРСР був також союзником і гітлерівської Німеччини майже два роки.
Іван Багряний у своєму маніфесті звертається до світової спільноти, відкриває їй очі на жахи життя в СРСР, терор цивільних, вбивства невинних та цілеспрямований голодомор цілого народу:
«…Україна за переписом 1927 року мала українського населення 32 мільйони, а в 1939 році, цебто по 12 роках . . . 28 мільйонів.
Всього лише 28 мільйонів! Де ж ділися 4 мільйони людей проти 1927 року?
А де дівся приріст, що за 12 років мав бути щонайменше 6-7 мільйонів?
Де ж вони ділися ці 10 мільйонів українського населення?
Що з ними сталося в країні “цвітучого соціалізму”?»
Сталін планомірно знищував народ і навіть заборонив приймати допомогу, яку організували в Західній Україні під проводом Шептицького, щоб українці не відчули підтримку та солідарність.
Автор одним із перших відкрито звинувачує Сталіна у вбивстві мільйонів українців, чого боялись зробити лідери демократичних країн.
Далі автор апелює до матерів європейських:
«Наші матері й сестри є з одного з найшляхетнішого слов'янського племені, з України, і вони такі ж шляхетні й предобрі, як матері й дівчата Італії або Франції, або Англії. Але до того ступеня трагізму вони були доведені…Збожеволілі від голоду матері з'їдали своїх дітей…Ви, матері цілого світу, чи можете уявити такий стан?...»
«Цей штучно створений голод забрав колосальні жертви від народу, що нічого не хотів, крім свободи й незалежності»
Сталін розумів, наскілька важлива роль еліти та інтелігенції для розвитку та консолідації народу, на що й спрямовані були репресії:
«У роках 1932-39 большевизм знищив усю українську інтелігенцію. Вчених, письменників, мистців, військових, політичних діячів – тисячі і десятки тисяч людей, що становили собою верхівку народу. Большевизм винищив їх саме для того, щоб позбавити український народ духовної верхівки, що змагалась до свободи та соціяльної справедливості.»
Далі автор ділиться особистим досвідом. Він розповідає, як уперше зіштовхнувся з жахами більшовизму. У 1920 році, бувши дитиною, бачив на власні очі, як його 92-річного однорукого дідуся-пасічника вбили більшовики, і під дитячий плач стріляли у вже мертве скривавлене тіло, потім реготали і насміхались.
Іван Багряний далі розкриває деталі, як репресували його та сім’ю. Після його арешту, знущанням піддалася вся родина, навіть старенька матір і малолітні діти не витримали та померли. А він, провівши в ув’язненні 8 років, втік, добираючись з Сибіру два роки по безлюдній тайзі, де мало не загинув. Цинізм полягав ще й у тому, що він був з робітничого класу, який був панівним в СРСР, а знищити його хотіли лише через його національність.
«Я не хочу вертатись на свою Вітчизну, доки там панує большевизм, тому що Сталін нищив Україну в парі з Гітлером.»
Важко уявити, що відчувала людина, яка будучи в чужині боялась, щоб її не вивезли силоміць «додому», тому на такий випадок автор носив з собою отруту, про що писав у книзі.
Це не просто політичний маніфест, це крик вільної та незломленої людини, особистості, українця.
В кінці авторська примітка, що передає весь трагізм ситуації:
«Посилаючи це до публікації в світ, я свідомий того, що в разі появи цього листа в пресі, большевики руками НКВД замордують решту моєї рідні, якщо там ще хтось живий. Одначе, я прошу його надрукувати і підписати повним ім’ям. Все, що я мав до втрачення, вже втратив»
IvanoF / violity.com
Посилання на лоти:
