Літературно-художній та громадсько-політичний журнал «Вітчизна» – найстаріший часопис українських письменників. Він був заснований у 1933 році та проіснував аж до 2012-го. За ці роки на його сторінках з'являлися твори найвизначніших українських літераторів: Максима Рильського, Павла Тичини, Миколи Хвильового, Остапа Вишні, Володимира Сосюри, Валер'яна Підмогильного, Євгена Плужника, Андрія Малишка, Олеся Гончара, Романа Іваничука, Павла Загребельного та багатьох інших.
Близько чверті століття – з 1962 до своєї смерті у 1985 році – на чолі журналу стояв Любомир Дмитерко. В останній час той тяжко хворів, тож фактично редакційним процесом керував його колега Володимир Яворівський. У 1986 році головредом часопису став журналіст Олександр Глушко й очолював його до самого закриття.
Не завжди стосунки «Вітчизни» з авторами були легкими. Підтвердженням цьому є повний жовчі й роздратування лист, написаний на початку 1986 року «залізною леді української поезії» Ліною Костенко на адресу журнальної редакції.
Копію вона разом з тим переслала колезі по перу Павлові Загребельному зі словами:
Шановний Павле Архиповичу!
Прошу ознайомитися з моїм листом до редакції журналу «Вітчизна», оскільки це місячник Спілки письменників України.
24 січня 1986 р. Ліна Костенко
Саме ця копія у конверті, що, за гіркою іронією, прославляє «праздник пушкинской поэзии», зараз є активним лотом у категорії «Філографія» – автографів великої української поетеси тут цілих три.
Antikvarius_plus / violity.com
Ліна Костенко
suspilne.media
Павло Загребельний
Інститут енциклопедичних досліджень НАН України / facebook
Що ж до змісту листування, стосується воно неназваної п'єси, яку Костенко відправила до редакції «Вітчизни» ще у серпні 1985-го.
«Протягом всього цього часу до мене в різний спосіб доходили чутки, що ніби редакція має намір друкувати п'єсу. Однак цікаво, що відділ прози і досі не спромігся бодай на коротеньку офіційну відповідь, як то належить при цивілізованих стосунках редакції з автором.
Не можна ж всерйоз сприймати як відповідь грайливу новорічну листівочку тов. Яворівського, в якій він побіжно, між іншим, кинув фразу про те, що п'єсу "спеціально притримали" до 5-го, травневого, "присвяченого з'їзду письменників" номера».
Озвучене Яворівським словосполучення, схоже, викликало у Ліни Василівни справжню лють.
«Дивна логіка як для людини, що відповідає за свої слова. Невже п'єси пишуться для того, щоб їх "спеціально притримували"? Навіть до дуже важливих дат. Якщо п'єса варта уваги, якщо в ній порушені актуальні сучасні проблеми, то чи не природніше було б її якнайшвидше пустити до читача і глядача? Вона могла б уже працювати, робити свою корисну справу.
Тим часом її "спеціально притримали", на багато місяців забрали у неї можливість бути корисною людям, створивши цим, до речі, недостойну ситуацію, при якій вже поповзли чутки, що мою п'єсу не друкують і т.д.».
Костенко у Чорнобильській зоні відчудження після аварії на ЧАЕС
suspilne.media
У своєму посланні письменниця не вибирає виразів і заразом нагадує редакції про відмову надрукувати її історичний роман у віршах «Маруся Чурай», який побачив світ 1979 року восьмитисячним тиражем. У 1987 році Костенко отримає за цей твір Шевченківську премію.
«Зрештою, я навіть не здивована. Це журнал з традиціями. Свого часу саме з Вашого журналу я одержала відповідь, що редакція відхилила мою "Марусю Чурай" через її художню неповноцінність. Цей документ є окрасою мого архіву, але навряд чи він добре свідчить про тодішній стиль роботи журналу "Вітчизна".
На жаль, і тепер, як видно, новий етап суспільної свідомості ще не торкнувся цього журналу, і психологічна перебудова деяких його працівників поки що ознаменувалася колізіями, які теж не роблять честі друкованому органові Спілки письменників України».
Нарешті, завершується лист вимогою повернути письменниці її рукопис.
«Це неприпустимо, коли робота письменника ставиться в залежність від факторів, які нічого спільного з літературою не мають», – підсумовує вона.
Antikvarius_plus / violity.com
У 1990 році Володимир Яворівський став народним депутатом незалежної України, а згодом очолив і Національну Спілку письменників. Навесні 1996-го журналісти Микола Вересень і Катерина Хінкулова взяли у нього інтерв'ю. Воно опубліковане на порталі «Розпад Радянського Союзу. Усна історія незалежної України».
«...я пригадую зараз цей дзвiнок, скажiмо, вiд цензора, коли виходив черговий номер журналу “Вiтчизна”, i мене кликали, бо редактор хворiв, Любомир Дмитерко вже лежав у лiкарнi, я вiв сам журнал, то цей дзвiнок – я вже здригався, я знав, що це на двi‑три години важких балачок, переконувань, i я вже приблизно навiть знав, якi мiсця будуть знiматися.
Одного разу, скажiмо, для мене це було абсолютно несподiвано, мене покликали…, а якщо журнал не пiдписаний, не стоїть оцей штампик цензора, журнал не виходить, якщо журнал не виходить – зривається графiк, на редакцiю колосальнi штрафи, люди залишаються без заробiтної плати, i тi люди, якi працюють, завтра скажуть, що це там Яворiвський щось накрутив, а ми залишилися без заробiтної плати.
Тобто, ми були поставленi в якiсь…, настiльки ця система тоталiтарна була вiдпрацьована, що ти був обставлений, як вовк, червоними прапорцями, i кудись вискочити було практично неможливо...
oralhistory.org.ua
...Але вiн мене покликав, i знаєте, чого – вiн знайшов, на обкладинцi була якась кольорова вставка з другого боку, i була така жовта церква, а згори голубе небо, i вiн менi єхидно, цензор, це була його знахiдка, бо я, чесно кажучи, на це навiть не звернув уваги, а вiн менi показував i каже: “Ви подивiться на колiр”. Я дивлюсь, кажу: “Нормальнi кольори”, я спершу не зрозумiв. Вiн так єхидно, як першовiдкривач, який все‑таки вловив, бачиш, його хотiли обвести круг пальця: синьо‑жовте, бачити це, i ми змушенi були зняти, зняти цей малюнок i помiняти iншим, оперативно всю нiч працювали....
Імена Ліни Костенко й Павла Загребельного можна побачити серед авторів у «Вітчизні» №3 за 1984 рік
Leonid74 / violity.com
...найболючiше, коли в тебе закритий, закритий рот, коли ти знаєш, що це добре, це я кажу як редактор, знаю, що це добре, але знаю, що якщо я це мiсце не знiму, то його обов’язково знiме цензор, або перед цим будуть читати, читати в ЦК компартiї, i тодi знову журнал вибивається з графiку, тодi знову б’є по людях.
Все було вiдпрацьовано колосально, через це змушений був, щоб ти сам це робив, тобто, або твої пiдлеглi, щоб вони це все вичищали, щоби потiм не було якихось, от яка була (...) задуха, оце вiдчуття того, що не можна нiчого, скажiмо, якщо йшов черговий роман якийсь про вiйну, там обов’язково були бендерiвцi, це мало бути тiльки в одному кольорi, тiльки в одному, не приведи Боже, якась десь проскочить симпатiйка (...).
Antikvarius_plus / violity.com
Особливо болюче питання також i мова, ну це очевидно вiдчували передовсiм письменники, от, коли тi книжки, якi ти пишеш, читають просто одиницi i то десь там по селах там i…, а по селах практично нiхто нiчого не читав, звiдти вiдчуваєш, що ти працюєш i сам не знаєш на кого, звiдти була i постiйна спокуса, на яку дехто пiддавався, – це переходити на росiйську, тодi вiдразу тиражi бiльше, можеш у Москвi видаватися й таке iнше.»
👉 Посилання на лот 👈
Джерело інтерв'ю: oralhistory.org.ua
Читайте також:
Цікавий лот. «Кобзар» 1918 року, виданий «Українською книгарнею» в Херсоні
