1953р.Вкладова марка членів AFABN(Амер.друзі Антибільшовистського Блоку Народів) 25 центів

Вранці 17 травня біля нашого барака почалися заворушення — трьом хлопцям якось удалося втекти за зону тюрми, їх, звісно ж, наздоганяла охорона. Дівчата швиденько зорієнтувалися і зробили живу загорожу, взявшись попід руки, а на грудях — долоні в замок. Чекісти наказали розійтися. Побачивши, що ми не слухаємось, гидко матюкалися і страхали, що стрілятимуть. Ми стояли. Почали стріляти понад головами. Стало страшно, але не відступили. Тоді приїхали пожежники і почали з брандспойтів поливати нас холодною водою. Через деякий час автоматники і пожежники відступили... Ця наша маленька перемога додала сил і надії, і ще більше згуртувала дівчат.
Перших жертв повстання, яких скосив кулемет під час штурму мурів, дівчата обмили, одягли у вишиванки. Серед убитих був один кримінальник і один узбек, їм дівчата теж знайшли вишиванки, щоб не виглядали бідніше. Хлопців, які першими наклали головами під час Кенгірського повстання, на відміну від багатьох в’язнів ГУЛАГу, поховали по-людськи...

1991 року режисер Геннадій Земель зняв фільм «Людожер» (рос. «Людоед»). Драма заснована на реальних фактах і розповідає про події найбільшого повстання в Казахстані 1954 року — Кенгірське повстання.
Пам'ятник жертвам Кенгірського повстання встановлено в листопаді 1998 року — завдяки коштам, зібраним з ініціативи українця США, члена Українського Конгресового Комітету Америки, голови Ради Допомогового комітету Івана Буртика, освячено 26 червня 1999 в місті Сатпаєв Карагандинської області. Активісти Українського Культурного Центру під проводом голови — Романа Степановича Бурди — встановили Хрест Пам'яті на одному з місць масового поховання ув'язнених 2-го табірного пункту. Поруч із пам'ятником в 2004 році встановлено ще два — Посольством Литви й від Російської православної церкви[18].
У літературі
ред.
Першу згадку про Кенгір пов'язують з романом Олександра Солженіцина «Архіпелаг ГУЛАГ». Але, за свідченнями учасників та очевидців повстання, частина роману, де йдеться про Кенгірське повстання, рясніє неточностями та необ'єктивними тлумаченнями.[19]
Про повстання в'язнів Кенгіру угорський лікар Ференц Варконі (Лебер), який провів у сталінських таборах десять років і брав безпосередню участь у кенгірських подіях, написав повість «Допоки одного дня…».[19]
У романі Лесі Романчук «Лицарі любові і надії» висвітлено невільництво та організований спротив політв'язнів ГУЛАГу, в тому числі героїки й трагедії Кенгірського повстання.