З'явився час і переглянув український історичний фільм «Довбуш» Олеся Саніна. Хотів би поділитись думкою про нього. Це не просто історична драма, а гімн свободи, що з легенд Карпат. З перших кадрів глядач поринає у атмосферу XVIII століття, де гори стають непросто декорацією, а живим учасником подій. Санін, відомий за «Поводирем», знову доводить своє вміння перетворювати національні міфи на захоплююче кіно, де кожен кадр дихає любов'ю до України.
Сюжет обертається навколо Олекси Довбуша — «українського Робін Гуда», чию боротьбу з польською шляхтою та власними демонами показано через призму кривавих сутичок та філософських діалогів. Акторський склад, особливо виконавець ролі Довбуша, передає лють та вразливість героя, хоча деяким другорядним персонажам не вистачає глибини. Візуально фільм блищить: операторська робота перетворює Карпати на містичний лабіринт, де тумани приховують засідки, а снігові вершини відбивають внутрішню боротьбу героїв. Бойові сцени — грубі та хаотичні, як справжня партизанська війна, але іноді їхній ритм порушує повільність філософських пауз.
Музика Петра Дорошенка з акцентами на трембітах посилює епічність, але часом перевантажує емоції. Історичні деталі костюмів та побуту вражають, хоча сценаристи вільно жонглюють фактами заради драми. Головна сила «Довбуша» – у його актуальності. Фільм, знятий під час війни, стає метафорою сучасного спротиву. Тут немає прямих паралелей, але дух непокірності звучить як сполох. «Довбуш» не є ідеальним: десь не вистачає динаміки, десь — глибини діалогів. Але це важливий крок для українського кіно, яке вчиться розповідати про героїв, не прикрашаючи їх. Це фільм-нагадування: гори пам'ятають тих, хто боровся за волю.
