Колекція давнього українського одягу Вероніки Грицку

Вероніка Грицку, мешканка села Чагор (Чернівецька область), вже понад п'ять років захоплюється колекціонування українського народного одягу. Зараз в її зібранні перебуває кілька сотень речей, що датуються 1900–2000 роками. Серед них – кожухи, жупани, обгортки, перемітки, тайстри, пояси та сорочки.

Формувати свою колекцію Вероніка Степанівна почала з речей своїх предків. Одним з перших предметів у зібранні буковинки стала бабусина обгортка, створена за часів Першої світової війни, десь у 1914–1916 роках. Вона унікальна тим, що двостороння: з одного боку вишитий прапор Австро-Угорщини, а з іншого – Румунії. 

Колекціонерка пояснила, що у той період було невідомо чи прийдуть до влади румуни, чи залишиться Австро-Угорщина. Оскільки обгортка була доволі дорогим предметом одягу, її прикрашали з обох сторін. Дівчина могла загнути одну крайку, демонструючи, що вона румунка. А коли приходили австро-угорські жандарми, вона навпаки витягувала крайку з кольорами прапора імперії.

Серед перших речей у зібранні Вероніки Грицку – жупан діда її чоловіка. Йому майже сто років. Жінка звертає увагу на деталі, які створювали вручну. Жупан доволі важкий й довгий. За словами буковинки, дід чоловіка був кремезним і високим парубком, й жупан йому доходив десь до колін. 

За фахом Вероніка – педагогиня. Працювала вчителькою географії у школі, викладала в університеті. Колекціонерка розповіла, що інтерес до старовинних речей з'явився в неї завдяки знайомій, яка запропонувала придбати два жупани.

Більшість речей у зібранні – з села Чагор, де проживає жінка. Однак є й з інших сіл Буковини – колишніх Герцаївського, Новоселицького, Заставнівського районів. Вероніка Степанівна зазначила, що Буковина хоч і невеличка, але така розмаїта. Кожне село відрізняється своїми стилями, кольорами та візерунками вишивки.

Вероніка Грицку також має декілька десятків вишитих жіночих і чоловічих сорочок. Деякі зшиті з конопляної тканини й оздоблені бісером. За її словами, такі речі могли собі дозволити тільки заможні селяни, бо бісер, особливо японський, був дуже дорогим.

Серед цікавих речей у колекції буковинки – перемітка або марама, як її ще називають у Чагрі. За допомогою цього головного убору кожна ґаздиня (господарка) могла похизуватися своїм статком. Скільки на марамі було поздовжніх ліній – стільки було худоби у господарстві, а скільки поперечних – стільки дрібної худоби.

Вероніка Степанівна зауважила, що сорочки та рушники зберігати легше, ніж кептарі чи кожухи. Адже шерстяні речі може знищити міль. Колекціонерка регулярно просушує їх, обробляє хімічними засобами та перекладає такими рослинами, як лаванда, васильки та пижма. Деякі речі вона відновлює самостійно, а інші передає професійним реставраторам. 

Вероніка Грицку мріє відкрити власний музей, де зможе експонувати свої скарби. Таким чином молодь зможе побачити старовинний український одяг, відчути етнічний та національний дух минулих поколінь.