Без назви

Маляр
Володимир Васильович
Народився 06.12.1940 року в с.Заруддя, Кременчуцького району, що в Полтавській області, в родині простого ремісника Василя Григоровича та Прасков'ї Тимофіївни. Батька, Володимир згадує як суворого, але справедливого, про матір говорить, що то була добрішої душі людина, яка мабуть і заклала в ньому любов до природи, до прекрасного, що й стало підґрунтям для становлення його як особистості, та наріжним каменем для його творчого здобутку.
Татка призвали на фронт і малий Володя залишився з мамою на господарстві. У ті страшні воєнні роки, як згадує Володимир, дитинство було нелегке – холодне і голодне.
Дуже любив маленький Вова діда Тимофія. Той був набожною людиною: щоранку ставав навколішки і по півгодини молився перед образами, їсти без молитви ніхто не сідав, так само і ввечорі стоячи навколішки перед іконами дід виповнював свій обряд.
Свої перші роки малий Вова провів з двоюрідною сестрою Мірошніченко (тоді Бутенко) Ніною Гнатівною. Згодом родина переїздить до Кременчука. Володя згадує, як вони з Ніною, живши в селі у діда, потайки, потягом втекли до Кременчука – от галасу було: в пошуках дітей, підняли на ноги все село, а вони цілі і неушкоджені сидять собі у його матері в місті, та ще й посміхаються!
Далі у Вови була школа, де вже тоді він захопився малюванням.
Юність його, - хвалиться, - була просто чудова: мати працювала на м’ясокомбінаті – ковбаси, та інших м’ясних виробів було повно.
Закінчивши одну із Кременчуцьких шкіл, він ставить батьків перед фактом, - їду навчатись до Москви, та ще й на кого, на факультет режисури. Батько одразу був проти, але послухався на вмовляння дружини і зібравши Вові клунок, відправили його до російської столиці. То був 1971 рік. Чого він там тільки не побачив, такого розмаїття, таких барв, таких розкошів, такого багатства, - я ще в жииті не бачив і мабуть вже й не побачу, - зізнається Володимир. Але не склалося – здавши всі іспити на відмінно, один останній, він все – таки завалив. І то, як каже Володя...
Засмучений і повністю зневірений Вова повертається додому, до рідного міста. Дуже довго тендітна і ніжна душа художника не могла відійти від пережитого. Але як то кажуть, час рани гоїть. Володимир влаштовується художником на завод «Автокраз». Працює на заводі, малює вдома. Пише більше для душі. Живе спокійним, сумирним, невибагливим життям. Візьме буханець хліба, йдучи з базару – сусіда запитує, - з базару? – так одказує Володимир. Що купив, мабуть хліба, сміючись підколює той. Так, - говорить Володимир і спокійно йде собі своїм шляхом. А що ще потрібно людині для життя, як правильно жити!?
Згодом, після заводу, зібравшись з силами та набравши повні легені повітря, Володимир їде навчатись до Київського ордена Леніна державного університету ім. Т.Г. Шевченка. Який і закінчує у 1982 році, та отримує спеціальність журналіста.
Фотографує, друкується у Кременчуцьких виданнях, зокрема, «Кременчуцька зоря» і т.п. І весь цей час Володимир Васильович не перестає малювати.
А от із сімейним життям чомусь у нього не склалося. Можливо десь у молодості, щось трапилось, можливо муза була не Тією. Однак ні дружини ні дітей в нього не було.
Інколи його роботи продаються, але більше всього він пише для себе, щоб потім передати свої творіння нащадкам.
27.05.2016 року Маляра Володимира Васильовича нестало. Ось такі вони художники шестидесятники.
Прізвище Маляр – хіба не дивно:)